Дніпро — не мирне місто. Це точка опори, що коливається. Це сховище для тих, хто втік від фронту, і водночас — мішень. Тут звикли до сирен. До порожніх класів у школах, до зранених будинків. Тут не відпочивають — лише перечікують.
Саме тут, у будівлі молодіжного спортивного центру, розмістився музей, що говорить голосом Донбасу. Він прибув із Покровська — міста, яке сьогодні майже впритул до лінії вогню. І разом з командою волонтерів перевіз не просто речі. А пам’ять. Біль. Свідчення.
На полицях — уламки ракет, трофейне спорядження, обгорілі шеврони, армійські жетони, записки, гільзи, броня. Це не реконструкція і не макети. Кожен експонат має свою географію і свою смерть. Усе — справжнє. Усе — з передової. З місць, де триває боротьба за виживання і гідність.
Це не місце слави. Це — місце правди. Без гучних слів, але з глибоким змістом. Тут війна не пояснюється. Вона просто є.
Пам’ять, викована з уламків
Ідея народилася в 2022 році після чергового обстрілу житлового району Сонячний у Покровську. Місцевий волонтер Олександр Нестеренко дістав із руїн два шматки російської ракети. Викинути їх? Ні. Він вирішив: кожен уламок — це свідчення. Йому потрібне місце, де ці свідчення говоритимуть самі за себе.
Згодом до двох уламків додалися десятки експонатів: тубуси від ПЗРК, особисті речі загиблих, листи з бліндажів. Солдати, яким Нестеренко привозив воду, їжу й медикаменти, віддавали йому «подарунки»: нашивки, фото, навіть елементи знищеної техніки. Не як трофеї. Як пам’ять.
Музей без героїзації, але з гідністю
Коли залишатись у Покровську стало небезпечно, колекцію евакуювали в Дніпро. Але її душа залишилась на Донбасі. Тепер експозицію курирує команда з молодих переселенців. Кожен експонат має підпис: хто передав, з якої бригади, коли й де. Це не просто предмети — це останні доторки до людей.
«Багатьох із тих, хто допомагав нам, уже немає серед живих», — каже волонтерка, яка тепер працює над оформленням виставок. Її завдання — показати не лише трагедію, а й силу, не лише втрати, а й незламність.
Ми не просто будуємо музей — ми будуємо ідентичність
Музей перетворився на важливий осередок пам’яті. Його створюють студенти, молоді активісти, які втратили дім, але не втрачають голос. Вони збирають нові артефакти щотижня — з Авдіївки, з Бахмута, з усіх тих місць, що стали символами спротиву.
«Це не музей. Це — ми. Це — наша історія», — кажуть організатори.
Тут війна дивиться тобі в очі
Музей Покровської громади — це місце, де війна має обличчя. Де її можна торкнутися. І відчути: українська свобода коштує дорого. Але вона жива.
Це не виставка про військову техніку. Це — простір, де історія не мовчить. Вона говорить — від руки солдата на зім’ятій упаковці з під їжі, від уламка ракети, що розірвала тишу. Від темної плями на формі, яка більше ніколи не піде в бій.
І поки цей музей живе — пам’ять не згасає.
Приходьте. Подивіться в обличчя війні.
У Дніпрі, за склом, говорить Донбас. Говорить тихо, але твердо.
І щоразу нагадує: ми були тут. Ми трималися. Ми не зламались.
