Ті, хто ще залишились, не завжди тримаються за дім. Часто — за тих, хто поруч.
— Ми не поїдемо без наших кіз, котів і собак. Вони — частина нашої родини, — каже бабуся, яка щойно зійшла з броньованої автівки гуманітарної місії.
Її звати Ганна. Разом із нею в кузові сидить білий козел у мотузяному нашийнику. Позаду — уламки Костянтинівки, попереду — Павлоград. Це не типовий маршрут переселення. І не типова війна.
Евакуація з прифронтових територій триває. Із Покровська, Межової, Іванівки, Павлівки, Білицького — сюди звозять тих, хто ще залишився. А залишились здебільшого літні, самотні й маломобільні. І ті, хто не міг поїхати — бо не зміг залишити своїх тварин.
Кожна поїздка в «сіру зону» — це завжди ризик. Броньовані машини, чіткі маршрути, лише погоджені адреси. Заїзд у Покровськ — лише після підтвердження, бо обстріли не припиняються.
— Дідусь і бабуся здивувались, що ми приїхали не на звичайній машині, а на броньованій. Вони не уявляють, наскільки ситуація змінилась. Думають, що ще ходять маршрутки, — розповідає один із капеланів.
Сьогоднішній день для водія Миколи Кисельова із місії «Проліска» — звичайний. Він вивіз трьох із Костянтинівки, одного з Білицького і дев’ять із Межової. Серед них — діти.
— Люди нарешті почали усвідомлювати небезпеку. Особливо ті, в кого діти. Раніше ще тримались, чекали. А зараз — збираються, виїжджають. Іноді по два рейси на день, — каже він.
Павлоград — не кінець. Це транзитна точка. Тут реєструють евакуйованих, надають першу допомогу, розселяють у тимчасові притулки. Далі — кому як пощастить: Дніпро, Запоріжжя, іноді Київ.
Особлива категорія — маломобільні. Їх, переважно, вивозить благодійний фонд «Схід SOS».
— Створюється враження, що ми займаємося тільки маломобільними. І це правда. Бо здебільшого лише вони залишились там, — кажуть волонтери.
Для евакуації таких людей є все: гнучкі, жорсткі, сидячі, лежачі, навіть вакуумні ноші. Перед виїздом — оцінка стану пацієнта, підбір обладнання. Цього разу бабусю із Дружківки забрали разом з онуком, а ще одну — з Костянтинівки, лежачу, після госпіталізації.
— Веземо в Дніпро. Там вирішимо, в яке відділення. Швидше за все — у «Океан добра», тимчасовий центр для маломобільних, — каже медпрацівник у машині.
На запитання, чому дідусь залишився, бабуся відповіла коротко:
— Майно. Хоче ще знайти транспорт, аби забрати хоч щось. Не зміг поїхати з нами. Але я знаю, що й його скоро вивезуть.
І це не про «міцність духу» чи «гордість Донбасу». Це просто про людей, які хочуть жити. Не виживати — а саме жити. Зі своїми козами, собаками, спогадами, фотографіями й залишками меблів.
Бо навіть у броньованій машині під обстрілами вони не втрачають головного: відчуття дому.
P.S. Коли починається евакуація — люди не завжди думають про паспорти. Але завжди — про тих, хто чекає на них під лавкою, у хліві чи на сіні. Кози, собаки, коти — стають частиною війни. І частиною порятунку.
