Зерносховище в храмі, склад будівельних інструментів в каплиці та обезголовлені купола величних церков… На жаль, це радянська дійсність багатьох культових споруд. Величезну кількість справжніх архітектурних витворів мистецтва було зруйновано, а ті, що залишились, дбайливо підтримувались вірянами власними силами. І вже в 90-х роках минулого століття храми почали відновлювати. Більшість – за кошти меценатів. У Покровському районі чимало величних храмів. Проте лише кілька збереглись у первозданному вигляді. Серед них – велична споруда на честь Різдва Пресвятої Богородиці в смт Новоекономічне і дерев’яна церква, збудована без єдиного цвяха, на честь Вознесіння Господнього в селі Новотроїцьке. А ще є унікальний народний храм, зведений на шахтарську пенсію священика, колишнього гірника. Він, хоча і зовсім новий, проте заслуговує окремої уваги поряд з іншими архітектурними шедеврами.
Золоті куполи, які видно за багато кілометрів
Довгий шлях Покровськ – Костянтинівка. Скільки коліс тут відміряло кілометри шляху. Скільки стрілок годинників відраховували час в дорозі… хвилина за хвилиною, кілометр за кілометром, як людське життя. І наче своєрідний оазис на довгому шляху, в селищі міського типу Новоекономічне вже більше ста років стоїть величний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Сяйво зірок на куполах видно звідусіль, а сама споруда мимоволі притягує подорожніх зупинитись хоч на хвилинку, помилуватись, відчути те, що неможливо пояснити звичайними словами.
Життя, наче річка, не стоїть на місці…
За переказами старожилів, будівництво храму розпочалось 27 серпня 1906 і тривало п’ять років. Чому так довго? Споруда доволі велична, тому потрібно було витримувати всі будівельні норми. А ще старі люди розповідали, що для нового храму застосовувалися місцеві матеріали: камінь, глину, цеглу, яку виготовляли на сільському заводі. Для зміцнення сполучного розчину кладки додавався білок з яєць. По селах усієї округи в великі кошики, плетені з лози, збиралися яйця. На будівництві храму волонтерами-помічниками працювали і самі жителі села.
23 вересня 1911 року Сімеон, єпископ Катеринославський і Таганрозький, здійснив освячення храму Різдва Пресвятої Богородиці. Загалом церква була побудована на пожертви місцевих парафіян і гірничопромисловців.
Не чорнилами, а камінь до каменю. Так писалась історія
Сергій Луковенко, житель сусіднього з Новоекономічним містечка Мирноград, вже багато років захоплюється краєзнавством. Він розповідає, що історія будівництва першого православного храму в Новоекономічному бере свій початок ще в 1799 році. У документах Катеринославської єпархії збереглося прохання економічних селян про дозвіл на зведення церкви, купленої громадою в місті Бахмуті. 13 червня 1800 року був відправлений указ Святійшого Синоду про дозвіл будівництва храму в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці в селі Новому. У 1801 році тут була побудована перша дерев’яна церква.
«Є час розкидати каміння, є час його збирати…»
Сьогодні, дивлячись на неймовірну красу споруди, дуже важко уявити, що храм намагались зруйнувати. У роки гонінь на церкву дім Божий пережив багато. Він зазнав розграбування і осквернення, були зняті хрести і вщент зруйнована дзвіниця. Старі люди казали, що коли скинули дзвін, звук стояв такий, що кров в жилах холонула…
Для активістів тих часів було головне – стерти з лиця землі все, що хоч якось нагадувало про релігію. Тож коли закривали храм, церковну огорожу відвезли в лікарню в селищі Новоекономічного рудника. Туди ж пішла і плитка для підлоги.
У самому храмі комсомольці влаштували спочатку клуб, але він проіснував недовго. Потім приміщення використовували під склад. У роки Другої світової війни мешканці села переховувалися в підвалі дому Божого. Після визволення села в храмі відновили служіння, але місцеві жителі стверджують, що це сталося ще в час окупації – в 1942 році.
Знову ж з невідомих причин після закінчення Другої світової радянська влада не закрила храм, і він залишався діючим аж до розпаду радянського режиму. Тому незалежність України церква в Новоекономічному зустріла з хрестами, церковними співами і новою хрестильнею (в радянські часи була заборона при церквах зводити окремо хрестильні).
«Зберегти в первозданному вигляді…»
Нині храм Різдва Пресвятої Богородиці називають витонченою перлиною храмової архітектури. Переважає думка, що храм в Новоекономічному був побудований у російсько-візантійському (або в неовізантійському) стилі з елементами еклектики, в якому традиційне російське п’ятиглав’я поєднується з візантійським півсферичним обрисом всієї споруди. В 60-ті роки минулого століття почалася реставрація храму всередині. В 80-ті парафіяни продовжили роботи з відновлення будівлі. Проте основні роботи з реконструкції прийшлись вже на початок 21 століття, напередодні столітнього ювілею церкви. Саму архітектуру споруди зберегли повністю, а дзвіницю відновлювали по стародавнім фотографіям.
В 2001-му хрестильню переобладнали в теплий (зимовий) храм на честь ікони Божої Матері «Несподівана радість», а через два роки меценати Донбаського розрахунково-фінансового центру ініціювали відновлення зруйнованої дзвіниці. Етап справжнього відродження настав з приходом сюди настоятеля протоієрея Олександра Ніколаєва. Відновили дзвіницю, завершили масштабну реставрацію і всередині, і зовні, повністю оновили розпис.
Зображення святих угодників, біблійних і євангельських подій зачаровують своєю красою та легкістю. Проте саме з розписом місцеві пов’язують маленьке диво: коли замінили розпис, на одній зі стін проявився старий. Саме той, який кожну службу бачили наші предки ще 100 років тому…
Зараз належний стан церкви підтримують керівники місцевих підприємств та, звісно ж, самі парафіяни. Втім, як і має бути у благодійників, вони побажали залишитись невідомими.
Відлуння 19 століття… без жодного цвяха
Шахтарський край – це не тільки шахти і терикони, це безкраїй степ, перемежений мальовничими ярами та повноводними річками. На одному з берегів річки Солона в селі Новотроїцьке Донецької області вже не одне століття височіє ще одна архітектурна пам’ятка та водночас релігійна споруда. Десятки років вона збирає вірян та паломників на богослужіння.
Цей дерев’яний храм на честь Вознесіння Господнього було зведено наприкінці 19 століття, у 1898 році (за даними Катеринославської єпархії), по іншим – у 1893 році. Будували на кошти гірничопромисловця, почесного громадянина Я.І. Древицького. До моменту побудови храму в селі Новотроїцькому Яків Іванович Древицький був власником уже декількох рудників у Донбасі. Найбільш відомий серед них Богодухівсько-Кальміуський рудник.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА:
Про Древицького ходили легенди як про першовідкривача вугільних родовищ в околицях Юзівки й Макіївки. Його ім’я ще за життя було оточене чутками і таємницями. Подейкували, що сам Джон Юз викупив Древицького за знайдені ним вугільні пласти. Колишній селянин швидко розбагатів і став не тільки успішним підприємцем, але й меценатом, «попечителем сельских школ и устроителем церквей».
За будівництво й облаштування церкви в селі Григорівка Я.І. Древицький був нагороджений золотою медаллю «За старанність» (1884 рік). У рідному селі він побудував школу, взявши на себе і її утримання. За це він був нагороджений срібною медаллю «За старанність» на Станіславській стрічці. Його справу продовжив син Іван, який був нагороджений сімома орденами й медалями за будівництво церков і шкіл.
Стіни, в які навіть цвях вбити практично неможливо
Храм на честь Вознесіння Господнього в селі Новотроїцьке – унікальний у своєму роді пам’ятник дерев’яної церковної архітектури. Це єдина дерев’яна церква в нашому регіоні, яка збереглася майже в первозданному вигляді.
Архітектура храму відповідає канонічним традиціям і має обов’язкові три складові: бабинець, неф і вівтар. Це дерев’яна будівля з двосхилим дахом над раменами з купольним покриттям в формі традиційних «луковок». Оздоблення церкви всередині просте та водночас по-домашньому тепле. Тут немає монументальних золотих прикрас, дерев’яні поли та великі ікони на стінах і іконостасі приблизно тих же років, що і зведення самого дому Божого. Головною святинею храму є ікона Вознесіння Господнього.
Покоління змінялись, проте історія жива. Вогонь лихоліття загасила віра
Церкву на честь Вознесіння Господнього вважають найстарішою у Покровському районі, крім цього, саме ця споруда – єдиний дерев’яний храм поблизу.
У роки окупації, з 1941 по 1943, в приміщенні розміщувався табір радянських військовополонених, проте служба в храмі не припинялася навіть у роки гонінь на Православну Церкву. В ті ж бурхливі часи зневіри та духовної сліпоти саме тут була хрещена чи не третина всіх немовлят Покровського (у минулому Красноармійського) і сусідніх районів Донецької та Дніпропетровської областей.
Стіни, які пам’ятають усе… або Чому світське не завжди без духовного підґрунтя
Крім богослужбової і громадської діяльності, участі в святкових заходах, силами настоятеля і прихожан ведеться велика робота з відновлення та підтримання споруди дому Божого. За роки служби прийшла в непридатність система опалення, продірявилась покрівля, зараз вимагає заміни підлога. Але, незважаючи на зовнішні недоліки, парафіяни з усієї округи люблять і цінують свій духовний дім.
Тому спільними зусиллями благодійники та місцеві жителі разом з колишнім настоятелем церкви Петром Гуцулом замінили вікна та намагались підтримувати архітектурно-духовну пам’ятку нашого регіону у належному стані. Церкву постійно фарбують, впорядкували прилеглу територію, висадили квіти.
Парафіяни цінують надбання поколінь. У 2017 році тут нарешті звели нову дзвіницю. Нині, в рамках проекту Українського кризового медіа-центру «Жовта лінія», з метою виявлення і збереження об’єктів історичної і культурної спадщини на будівлі храму 18 серпня 2018 року завдяки зусиллям краєзнавців з організації Національної Спілки краєзнавців України «Старий рудник» (м. Мирноград) була навіть встановлена інформаційна дошка, де викарбовано історичні дані про дім Божий та тих, хто зберіг велике багаторічне духовно-історичне надбання для наступних поколінь…
Народний храм, або Звести церкву на шахтарську пенсію
У Добропільському районі є невеличке селище міського типу Водяне, або Водянське. Тут і нині сперечаються щодо походження назви. Якщо вірити перепису населення 2001 року, то на той час проживало в ньому близько двох тисяч людей. Загалом селище майже не відрізняється від багатьох інших, проте має свою родзинку – неймовірно красиву споруду – типовий Свято-Введенький храм.
Цей храм можна сміливо назвати народним. Все просто: адже організатором будівництва, натхненником і духовним керівником з самого початку був нині покійний ієрей Василь Трубін. До того, як чоловік став священнослужителем, він працював гірником. Віру в Бога проніс через все життя, і в 65 років, як тільки пішов на пенсію, став священнослужителем у маленькому селі Добропільського району. Спочатку здійснював богослужіння в невеличкому будиночку, пристосованому під церковку, і мріяв побудувати храм. Більше 15 років отець Василь збирав кошти. Всю свою пенсію він віддавав на будівництво.
Як кажуть місцеві, храм мав би бути значно меншим. Проте, коли фундамент залили, з’ясувалось, що архітектор зробив помилку в підрахунках. Звісно ж, це мало певні наслідки: більше будматеріалів, а значить, і більше фінансових витрат. Та, як казав настоятель майбутньої церкви отець Василь – у Бога випадковостей не буває. Спочатку будували власними силами, допомагали фінансово і фізично місцеві жителі. Селяни до обіду порались на городі, а з полудня йшли на будівництво. Та добра справа не може бути непоміченою. Згодом знайшлись і благодійники. Хтось пригнав техніку, хтось профінансував витрати.
І ось довгоочікувана подія для усього Водяного – в 2009 році храм освятили! Перше богослужіння тут відбулося на Великдень. Нині церквою опікується протоієрей Максим Федоряченко. Дім Божий поки що не розписали всередині, проте тут по-домашньому тепло і затишно. Кожного року саме 4 грудня тут особливо багатолюдно, адже дім Божий відзначає своє престольне свято. І нехай храм зовсім молодий і поки не має історичної цінності, але його автентична особливість – в неповторній ідеї і людях, які зводили храм на віки.
Що маємо – бережемо, тому не втрачаємо і не плачемо
Як бачимо, всі три церкви мають свою історію. Так, частково сумну, а частково повчальну. Адже в кожній споруді втілені вірування нашого народу, людські долі. Важко навіть уявити, скільки найпотаємніших молитов тут пролунало. Проте з точністю можна сказати, що храми – то є відображення міцного характеру Донбаського краю. І зберегти їх – наше найголовніше завдання.